Інші матеріали номера

"У перший день на передовій я боявся і плакав", - пригадує ветеран Тодосій Коханчук. "Не плач, синку. Та куля, що свище, тебе не вб'є, а вб'є та, яку ти й не почуєш", - так 17-річного кулеметника втішали досвідчені 20-річні вояки.
 
На фронті - не на курорті

На фронт Тодося призвали сімнадцятирічним у 44-му році. Відправили відразу в наступ під румунським містом Ясси. Від пострілів, диму й землі, яка від вибухів злітала вгору, тоді стало чорно. І хоч був білий день, юнакові, якого відразу після двотижневого підготовчого курсу послали на передову, здалося, що все навкруги огорнула ніч і сморід пороху. Той перший день Тодось Олексійович пам'ятає, неначе відучора.

- Замість мундирів нам давали вказівку знімати одяг з убитих солдатів, - розповідає Коханчук. - Страшно: ще кілька годин тому ми з хлопцями стояли пліч-о-пліч в одному окопі по коліна у воді, і ось після бою вони, мертві, встелили поле...

За словами ветерана, замість пайків з тушонкою і спиртом, які зараз показують у кінофільмах про війну, бійцям давали команду навприсядки бігти до рову, в якому кухар приготував "здобич", яку самі ж солдати перед боєм назбирали у покинутих людьми хатах. До рову добігали не всі: часом напівдорозі хлопців завертав наказ "Вперед! В атаку!".

Одного разу такий "обід" зберіг Тодосію Олексійовичу життя. "Візьми, синку, і мій казан, ти швидше добіжиш",- попрохав його немолодий вже солдат, приставлений носити за юним кулеметником набої. Але він так і вмер голодним: коли Тодось повернувся, його товариш уже бився у смертельних конвульсіях - ворожий снаряд влучив у їхню засідку. Цей побратим збирався стати тестем Тодосеві - він у Полтаві мав двох дочок, одну з них мріяв віддати за хлопця. А у Тодося тоді на думці було одне: "Хоч би не вмерти".

Згодом смерть, яку він бачив щохвилини, загартувала його.

- Я наче озвірів. Не боявся нічого. Хоч що там робиться, а я рвуся вперед зі своїм кулеметом, - каже ветеран. - "Назад, Коханчук!",- кричали мені вслід, а я у відповідь: "А чого мене сюди взяли? Хіба не бігти вперед і стріляти?".

З боями полк Коханчука дійшов до Будапешта. Молодий кулеметник був поранений під час форсування Дунаю, коли німецька куля наскрізь прошила човен. Хто не вмів плавати - потонув, а Тодось ледве догріб до берега і таки здолав переправу. На березі його госпіталізували. Ветеран досі добре пам'ятає "випробування" лікуванням у санчастині: щоб прочистити рану в стегні, лікар обмотував патичок бинтом, пропускав його через наскрізну рану і, смикаючи за обидва кінці, дезинфікував її зсередини. Знеболюючого не було - чотири медсестри тримали Тодося, щоб той не смикався від болю.

По закінченні Великої Вітчизняної Коханчука відправили на війну з Японією, але поки його підрозділ дістався до Казані, бойові дії завершилися, і японців Тодось побачив уже в полоні. Досі пам'ятає, що добре споряджені переможені азіати в лавах полонених виглядали краще, аніж радянські переможці.

"Не спати!"

"Здрастуйте, мамо й сестро. Я живий і здоровий. Знаходимось у Румунії. Командир хороший", - оце все, що встигали написати у своїх листах додому бійці. На передовій піхотинцям не дозволяли навіть спати: заснеш - будеш вбитий. На лінії вогню стояли по кілька діб. Вода в окопах піднімалася до колін, її вичерпували казанками, та вона прибувала знов і знов. Коли затихав бій, політрук пластував болотом між окопами й агітував хлопців вступати до комсомолу. Тодось відмовлявся тим, що він малограмотний, з села. Насправді боявся, що раптом потрапить у полон, то німці його закатують - всі знали, що комсомольці зазнавали від фашистів жорстокої наруги.

По розорених снарядами й вимочених дощами калабанях під кулями повзав і Тодось, доставляючи повідомлення командирам - після загибелі товариша його забрали у зв'язківці. Кулемет важив 38 кілограмів, а набої до нього - 10, тож хирлявий хлопчина на той час не міг ступити й кроку під вагою зброї. Командир дав йому свою гімнастерку й галіфе, бо на передову Тодось прибув у тому одязі, в якому його забрали з дому: самошитих штанах з мішковини, вручну пофарбованих бузиною. Вже змужнівши і зміцнівши, взяв до рук кулемет. З ним біг у перших лавах у наступ, його дбайливо ніс над головою, переходячи вбрід річки.

- Беручи водні рубежі, солдати одночасно і мились, і прали, - говорить ветеран. - На березі вступали у бій, чи просто по команді бігли, тож швидко висихали. Коли йшли строєм, отримували команду співати - як правило, "Катюшу".

Іноді бійців відвідували артисти з концертами. Одного разу знамениті Штепсель і Тарапунька розважали полк пародіями на Гітлера та Гіммлера, аж раптом німецький винищувач почав скидати бомби. Чимало солдатів полягло... Як потім з'ясувала розвідка, німці завербували серед наших солдатів зрадника, який і повідомив про час і місце відпочинку.

Для піхоти на передовій відпочинок був розкішшю, бо часто навіть спали на ходу. Бігли, хитаючись від втоми. Їли, що траплялося, або й "постували", курили будь-яке листя, загорнене в папір, в якому були упаковані патрони. Щоб набої не іржавіли, такий папір змащували мастилом, тож від однієї такої затяжки Тодося вирвало. Це була остання цигарка в його житті, хоч на фронт він прийшов затятим курцем.

- Що я пережив, не дай Боже нікому,- зроняючи сльозу, говорить Тодосій Олексійович. В старенькій шафі він знаходить і показує вже поіржавілу металеву коробочку від чаю: в ній зберігаються дванадцять його нагород. Дружина його вже шість років хворіє, тож 83-річний ветеран як вміє, сам порається по господарству: п'ятеро курей та по троє собак і котів. На город не виходить - нездужає, навіть несучи відро води, разів п'ять стає перепочити. І стара рана тривожить, і сни. Фронт ввижається й досі. Рятує радіо.

- Слухаю, де що робиться, і аж веселіше стає, - каже Тодосій Олексійович. - Але дуже неспокійно від отих колотнеч у Грузії, Криму. Війна - це дуже страшно...

Мирослава СОКОЛОВА
Вінницька обл.