Архів: 23.10.2003 – 12.11.2003
Демократи на словах та зраджені люди (30.11.2011)
Мало хто знає, що в російському Мурманську, у далекому 2004-му році голова місцевої української громади Наталя Литвиненко-Орлова із ще одним українським активістом з помаранчевим прапором у руках влаштували в центрі міста пікет, де роздавали роздруківки, такий собі самвидав, з інформацією про події в Україні.
Тоді в багатьох російських містах українці, попри тиск, і не лише моральний, публічно заявляли про свою національну, громадянську позицію.
Ставка Кремля на Януковича й боязнь програти навіть примусили тимчасово поставити громадян України вище за вітчизняних у правовому плані: українці отримали можливість перебувати в РФ 30 днів без реєстрації. Тоді як за російськими законами кожен зобов'язаний стати на облік протягом трьох діб.
Можливо, уперше в житті відчувалась справжня гордість за Україну, за здатність її народу боротися за кращу долю.
Хоч тоді вимовляли "помаранчеві" із презирством, проте в словах спостерігалася повага й навіть страх за долю російського "самодєржавія". Путінське оточення почало клепати одну за одною молодіжні організації, підвищувати стипендії, заганяти в лави "Єдиної Росії" відомих музикантів, акторів, спортсменів, щоб усі вони разом ненароком не вийшли на Червону площу.
Українці марили про європейське майбутнє. Про геополітичне домінування в СНД, як пророкували деякі політологи. Про західну демократію з високим добробутом та рівнем життя. Вони вірили, що торжество закону на Майдані трансформується в покрокову зміну правової й судової систем, а з ними - і правоохоронної.
Проблеми, які почалися з перших же днів, списували на природні пертурбації та результат ломки попередньої збоченої державної системи. Але за тижнем тягнувся місяць, а за місяцем - рік. А змін усе не було. Щоправда, крім окремих сфер - свобода слова, релігійна свобода...
Тоді ніхто не міг собі уявити, що так звані лідери Помаранчевої революції виявляться не більше ніж дрібними кон'юнктурниками та обмеженими людьми, які прагнули за рахунок протестної хвилі реалізувати власні політичні та бізнесові амбіції.
Ющенко, Тимошенко, Луценко тощо виявилися демократами на словах. І то - десь у країнах Європи та Північної Америки. Удома вони з радянським завзяттям покращували показники корупції, зловживання владою, правового безправ'я.
Замість побудови функціонуючих соціальних ліфтів, прозорих правил рекрутування і зміни еліт, ми отримали протекціоністську модель кращих зразків радянської номенклатури.
"Помаранчевим" вдалося на практиці реалізувати тезу британського критика Семюела Джонсона: "Патріотизм - останній притулок негідника", коли власна нездатність або небажання вирішувати питання національного рівню й стратегічної важливості прикривалися патетичними словами про Україну, націю, свідомість, історію, мову...
Саме "помаранчеві" породили так званий "феномен Януковича" - людину, яка б у цивілізованій країні після настільки масштабного скандалу, у кращому випадку, закінчила своє політичне життя десь у власній резиденції, бавлячись у гольф, карти та інші іграшки.
Йому для президентства не потрібно було ані виразної програми, ані успішних прикладів із власної політичної кар'єри. Достатньо було сидіти й чекати поки Ющенко, Тимошенко й решта перегризуться між собою та будуть поглинені створеними проблемами.
За сьогоднішній жахливий, ганебний стан України винен не Янукович або "донецькі". Весь тягар провини лежить на Ющенко та Тимошенко з їхнім оточенням.
Тому єдине корисне, що вони можуть зробити для України та українців, - це припинити свої спроби залишитися в політичному просторі й покаятися перед тими, хто їх підтримав - покаятися за скоєний гріх.
Гріх, що полягає в зраді сподівань. Зраді ідей. Зраді мрій. Зраді революції та людей.
Тільки коли Ющенко, Тимошенко та їхнє оточення стануть "перегноєм" для нової еліти, готової взяти на себе відповідальність за майбутнє нації, наступить просвітлення в цій державі.
Микола МАЛУХА, "УП"
(з несуттєвими скороченнями)
Архив за 23.10.2003 – 12.11.2003
Версія для друку
